Щастя матері – її діти

Щастя матері – її діти

Найрідніша людина у світі – мама. Це вона привела нас у світ, виколисала, недосипала ночей. Це вона піднімала нас коли падали. Це вона раділа нашим успіхам чи співчувала нашим невдачам. Це вона допомагала вирішувати наші проблеми, даючи поради, витираючи сльози. Це вона застерігала нас від турбот. Її материнська любов не знає ні кордонів, ні відстаней. Їй однаково болить серце за свою кровиночку, незалежно від того одна дитина в неї чи десять.
Ставлення суспільства до багатодітних сімей завжди було суперечливим. Одні захоплюються ними, інші кажуть, що «багато дітей бувають тільки у безвідповідальних батьків». Прихильники ж багатодітних сімей вважають, що дитина, виховуючись у великій сім’ї більш пристосована до життя, адже чим більше дітей, тим легше їх виховувати. Старші діти допомагають молодшим, передають їм навички, отримані від батьків.
Сім’ю Постоєнків з Бурштина Бог не обділив – троє доньок та двоє синів. Та на жаль, батько випивав, а жінка з дня до ночі тяжко працювала, щоб забезпечити дітям необхідне. Діти зростали, а з ними й проблеми та клопоти. Одні навчалися в школі, інші – в садочку. А мати Катерина працювала, несла тяжкий хрест жінки-матері й жінки-дружини. «Діти – не тягар, а щастя!» – сама собі повторювала.
Не нарікала на долю, на Бога, а корилася. Інколи десь тихенько схлипувала щоб, не дай Боже, діти не побачили. А діткам теж нелегко було зростати, де батько замість того щоб заробити, пропивав зароблене матір’ю. Та вони не дорікали. Хоч, бувало, голодними спати лягали. Та знали, що прийде ранок й мати докладе зусиль, щоб нагодувати діточок й до школи-садка зібрати.
Минав час. Діти зростали. Взялися допомагати матері. Збирали папір й порожні пляшки, та копійку до копійки віддавали матері. Непосильна праця була для дітей, та вони бачили, як важко працює рідненька, щоб купити дітям хліб й до хліба. За трагічних обставин загинув батько. Залишилась мати одна з дітьми. Допомагав хто міг чи хотів, опікувались соціальні служби. Так діти й виросли. Усі закінчили школу, потім інші навчальні заклади, здобувши спеціальну освіту. Та ненька не покидала опіки над дітьми. Старші дівчата Оля та Люба вийшли заміж, а молодша Ірина з братами залишилася коло мами.
Несподівано мати захворіла. Далася взнаки важка праця. Після перенесеного інсульту жінку спаралізувало. Діти залишалися коло матері. Гуляли з нею, возячи її в інвалідному візку, не ховаючись від однолітків, які не соромлячись спостерігали над тим, як ще зовсім юні діти ніжно та трепетно доглядали матір. Хтось кидав докірливий погляд, хтось –принизливий. Бувало, запитували, чому не здадуть матір, буцімто навіщо їм молодим завдавати собі клопоту. Не могли погодитись з такими думками оточуючих. Як же можна покинути напризволяще людину, яка привела тебе у світ, яка опікувалася тобою, недосипала ночі, недоїдала?
Все важче й важче опікуватись інвалідом, тим паче коли ти молодий й хочеш поспілкуватись з однолітками, весело провести дозвілля. Та брати й сестра завжди відкидають від себе такі думки. Ірина вже сама мама. Їй важко, адже на руках двоє маленьких діток – Максимкові чотири рочки, Анничці виповнилось два.
Як колись мати недосипала, працювала щоб дати дітям харчі та одяг, добру освіту, так тепер бентежними тихими ночами, коли, здавалось би, усе довкола байдуже спить, недосипають діти. Бо мати прокинеться, попросить води чи хліба. Вони тихенько, не докоряючи, обіймуть рідненьку, ту, що дала їм життя, що вивела в люди, навчила бути порядними та щирими людьми. А ще триматися одне одного, як тримались в дитинстві, мов маленькі курчатка, бо принцип в них такий –один за всіх, а всі за одного.
До слова, вісім років тому Катерині Володимирівні Постоєнко Указом Президента України присвоєно почесне звання «Мати-героїня».
Наталія Харів

Напишіть коментар.

Немає коментарів

Коментарів поки що немає

Коментарів на жаль ще немає, але хтось таки відгукнеться

Напишіть коментар.
Перегляд коментарів

Напишіть коментар.

Ваша E-mail адреса не буде опублікована
Обов'язкові поля позначено*